Студента треба любити

У вчорашнього випускника середньої школи сталася задумана благородність – він студент вищого навчального закладу. Після відчуття радості настає багато нових проблем:  як навчитися вчитися?, де себе знайти?, як побудувати своє життя?  і т.д. З одного боку це цікаво, з іншого – охоплює страх. Хто може дати поради першокурснику? Видається, що цією людиною є та, яка практично щодня перебуває із студентом у навчально-науковому зв’язку. Це викладач (асистент, доцент, професор), який допомагає у тимчасовій розгубленості, оскільки вузівський світогляд не однозначний, часом не завжди до кінця зрозумілий, не повний.

Викладач повинен скеровувати свою  внутрішню позицію, свій внутрішній імператив на те, щоб допомогти студентові знайти себе у майбутньому. Те, що студент вибрав про той чи інший профільний вуз, зовсім не означає, що він буде спеціалістом саме того профілю, оскільки існує багато суміжних професій, а також громадських, політичних захоплень і т.д. Тому любов викладача повинна бути спрямована передусім на формування не тільки спеціаліста,  а й людини. Бути людиною треба завжди. Це онтологічна вимога. Найкращим таким формувальником є особистий приклад викладача, його педагогічна поведінка, світогляд та різні метаантропологічні чинники. На прикладі викладача у студента збагачується уявлення по людину, про її духовний і моральний стан. Тобто всі риси характеру, ментальності викладача непомітно просочуються в антропологію студента.

Любов до студента проявляється також у виборі й володінні інноваційною методикою не тільки викладання навчальних дисциплін, а й непомітними, впливами, педагогічними настановами, навчальними прикладами із повсякденного життя, розвіявши духовну сліпоту і розкривши тим самим шлях до формування для себе онтологічного природного права. Зокрема, студентові не подобається бути залежним від викладача, хоча така «залежність» виникає сама собою: поточні бали на семінарських заняттях, результати заліково-екзаменаційної сесії.  Але згідно педагогічних законів це не залежність, а духовно-інтелектуальна боротьба студента за педагогічну істину, за уміння застосовувати інноваційні прийоми у демонструванні феноменів істини. Тобто сам студент проявляє творчий імператив для викладу свого духовного скарбу перед студентською групою та викладачем. За це студента треба любити особливо.

Видається, що любов до студента вимагає такої ситуації, яка б нагадувала «мікродержаву». Студентське самоврядування треба підтримувати. Адже тут формуються ордологічні та екзистенціальні студентські чесноти, які вивищують студентську гідність, вимагають від викладача проявляти постійно людське відношення, віру у студента, відсутність педагогічного страху, формування своїх ментальних законів на все життя. В цілому у студентській  «мікродержаві»  повинно панувати добро, яке оживляє студента. Добрі слова про дію «мікродержави» мають велику ціну.

Можна зробити висновок, що асистент, доцент і професор повинні органічно жити для студента, щоб його знаня, ступінь онтологічної вихованості зміцнювали нашу Українську державу.